Яськівська громада

Одеська область, Одеський район

Профілактика туберкульозу

Дата: 23.07.2021 12:19
Кількість переглядів: 167

 

Одеський обласний центр соціальних служб

 

 

 

ПЛАН-КОНСПЕКТ

проведення лекції

 

 

 

Тема № 2: Профілактика туберкульозу у дітей та підлітків

 

Час проведення: 1 година

 

Використана література:

 

1.Деякі питання епідемії «сімейного» туберкульозу/ І.Д. Дужий,                   Л.А. Бондаренко, В.О. Олещенко//Туберкульоз, легеневі хвороби, ВІЛ-інфекція. – 2017.

2. Особливості імунологічної реактивності у хворих на вперше діагностований

туберкульоз легень з високим ризиком рецидиву хвороби Текст /І. Ф. Ільїнська, Ю.О. Матвієнко, І. В. Копосова – 2013.

3. https://phc.org.ua/dlya-pacientiv/pro-tuberkuloz

 

Питання, які вивчатимуться:

1.Туберкульоз і діти.

2. Актуальні питання профілактики туберкульозу у дітей та підлітків.

3. Як вчасно виявити туберкульоз у дитини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Туберкульоз – хвороба, для якої не існує кордонів та будь-яких соціальних та вікових обмежень. На жаль, ця недуга може затьмарити і найщасливішу пору життя – дитинство.

В Україні щорічно реєструють близько 800 випадків туберкульозу у дітей та підлітків, з яких майже половина хворих на хіміорезистентний туберкульоз. Ці цифри відображують загальну напружену епідемічну ситуацію з туберкульозом. Але дитячий туберкульоз має свої особливості перебігу, розповсюдження інфекції та лікування, про які варто поговорити окремо.

В Україні та загалом у регіонах Східної Європи та Центральної Азії має місце надзвичайно високий показник інфікованості збудником туберкульозу – майже 80% дорослого населення. Це означає, що більшість випадків туберкульозу у дорослих виникають на фоні вже набутого специфічного імунітету. Саме цей імунітет дозволяє в більшості випадків локалізувати туберкульозний процес виключно у вигляді ураження легень.

Інша справа, коли туберкульоз виникає у дітей. У більшості випадків дитячий організм зустрічається зі збудником ТБ вперше. Протитуберкульозний імунітет ще не сформований, і мікобактерії туберкульозу можуть потрапити у будь-який орган з током крові та лімфи. Саме тому діти (особливо перших років життя) більш вразливі до інфікування МБТ та мають більший ризик розвитку позалегеневих локалізацій захворювання, включаючи такі небезпечні форми, як тубменінгіт, генералізований (міліарний) туберкульоз.

Для того, щоб запобігти розвитку особливо тяжких позалегеневих форм ТБ, усім новонародженим дітям проводять вакцинацію БЦЖ. Вакцина БЦЖ містить ослаблені мікобактерії, які не викликають захворювання, але проти них починає формуватися специфічний імунітет. Вакцинація не може повністю запобігти захворюванню на ТБ, але ефективно попереджує розвиток небезпечних форм ТБ, що загрожують життю дитини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.ТУБЕРКУЛЬОЗ І ДІТИ

 

У віковій структурі захворюваності дітей на туберкульоз помітне підвищення відсотка дітей раннього віку з ускладненим перебігом хвороби, при цьому найчастіше спостерігається прогресування прогресу з розвитком менінгіту, міліарного туберкульозу та казеозної пневмонії. Особливо це стосується дітей грудного віку, в котрих імунна система є недосконалою і не має ефективного захисту від туберкульозу. Значну кількість дітей, які захворіли на туберкульоз, становлять особи дошкільного віку. З року в рік зростає число померлих від туберкульозу дітей. Вмирають не лише діти раннього віку, які є найчутливішими до туберкульозної інфекції, а й є випадки смерті дітей старшого віку.

Наукові дослідження показали, що обсяг і якість профілактичних заходів, в тому числі раннє виявлення туберкульозної інфекції та ефективність специфічної профілактики БЦЖ в Україні, особливо останніми роками, були недостатніми.

Вивчаючи причини несвоєчасного виявлення туберкульозу, встановлено недостатню настороженість педіатрів щодо цієї недуги, їх необізнаність з питань раннього та діагностики хвороби. Не налагоджено співпрацю між педіатрами і фтизіатрами. Про це свідчить тривале (від одного місяця до 1.5 року) помилкове лікування дітей, хворих на туберкульоз, нерідко у кількох лікарнях з приводу інших хвороб.

Після проведення туберкулінодіагностики не контролюється своєчасність обстеження на туберкульоз дітей з інтенсивними та гіперергічними реакціями на туберкулін. До того ж, значна кількість джерел інформації не виявляється або несвоєчасно виявляється, внаслідок цього багато дітей з невідомих вогнищ інфекції, які повинні спостерігатися фтизіатром, не знаходяться на диспансерному обліку і профілактичні протитуберкульозні заходи серед них не проводяться.

На основі багаторічних наукових досліджень розроблено заходи щодо організаційних форм виявлення та запобігання туберкульозу в дітей в умовах епідемії туберкульозу. Розроблені заходи щодо організації раннього та своєчасного виявлення туберкульозу відрізняються від існуючої тактики виявлення посиленням протитуберкульозних заходів у групах ризику, оскільки майже всі хворі на туберкульоз діти були з цих груп ризику, оскільки майже всі хворі на туберкульоз діти були з цих груп, а туберкулінодіагностика серед цього контингенту дітей проводиться нерегулярно. Другою особливістю є обов’язкове проведення туберкулінодіагностики дітям, котрі звернулись у поліклініку чи стаціонар з приводу будь-якої хвороби, за винятком протипоказаної. Це спричинено тим, що більшу кількість дітей, яких виявили при зверненні за медичною допомогою, тривало помилково лікували з приводу інших хвороб

Основними протитуберкульозними заходами серед дітей вважаються:

  • профілактичні, до яких відносяться: вакцинація і ревакцинація;
  • хіміопрофілактика;
  • ізоляція дітей із мікобактеріального вогнища;
  • оздоровлення дітей у дитячих колективах та сім’ях;
  • санітарно-освітня робота серед населення;
  • вакцинація і ревакцинація;
  • хіміопрофілактика;
  • ізоляція дітей із мікобактеріального вогнища;
  • оздоровлення дітей у дитячих колективах та сім’ях;
  • санітарно-освітня робота серед населення;
  • раннє виявлення туберкульозу;
  • організація диспансерного спостереження;
  • організація лікування хворих на туберкульоз дітей до їх одужання.

Протитуберкульозні заходи серед дітей здійснюються загальною медичною мережею, протитуберкульозною і санітарно-епідемічною службою.

Для раннього та своєчасного виявлення туберкульозу в умовах епідемії хвороби протитуберкульозні заходи слід спрямовувати у таких напрямках:

серед здорового контингенту дітей;

  • груп ризику, що знаходяться на диспансерному обліку в дитячих поліклініках;
  • груп ризику, що спостерігаються в протитуберкульозному диспансері;
  • контингентів, що є під наглядом фтизіатра у протитуберкульозному диспансері (виявлення загострень процесу).

Дотримуючись розробленої методики організації протитуберкульозних заходів серед дітей в умовах епідемії туберкульозу, ефективність раннього виявлення туберкульозної інфекції підвищується у 2,8 раз. Запропонована методика у перспективі підвищить настороженість педіатрів щодо туберкульозу, налагодить співпрацю між педіатрами та фтизіатрами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРОФІЛАКТИКИ ТУБЕРКУЛЬОЗУ У ДІТЕЙ ТА ПІДЛІТКІВ

 

У дітей частіше, ніж в осіб старшого віку, виявляються первинні форми туберкульозу:

  • первинна туберкульозна інтоксикація,
  • первинний туберкульозний комплекс,
  • туберкульоз лімфатичних вузлів (периферичних, внутрішньогрудних і внутрішньочеревних),
  • туберкульоз серозних оболонок.

Значно рідше діти страждають вторинними формами туберкульозу легень, що перебігають по типу вогнищевого, дисемінованого, інфільтративного процесу.

У патології локальних форм первинного туберкульозу все більшого значення набуває ураження внутрішньогрудних лімфатичних вузлів.

У дітей шкільного віку частіше розвиваються малі локальні форми первинного туберкульозу. У випадках несприятливого перебігу захворювання можливе лімфогенне поширення інфекції з залученням у процес нових груп лімфатичних залоз і формуванням первинного туберкульозу, який протікає хронічно.

У виникненні у дітей вторинних форм туберкульозу (вогнищевого, інфільтративного і дисемінованого) велику роль відіграє екзогенна суперінфекція, тобто нове надходження в організм достатньої кількості мікобактерій туберкульозу. Останні можуть потрапити в організм при контакті з хворим на туберкульоз, але не виключена можливість надходження мікобактерій туберкульозу із «старого» вогнища, що знаходиться де-небудь в організмі, тобто можлива аутореінфекція. Отже, вторинний туберкульоз може розвиватися внаслідок як екзогенної, так і ендогенної реінфекції.

У зв'язку зі збереженням підвищеної чутливості, властивої дитячому організму, вторинні процеси у дітей протікають з вираженими перифокальними реакціями, розпадом легеневої тканини і бронхогенним обсіменінням. Перебіг вторинних форм туберкульозу згладжений. Вже через 3-6 місяців антибактеріального лікування розсмоктуються інфільтративні зміни і хворий перестає виділяти з мокротинням мікобактерії туберкульозу. Закриття ж порожнин розпаду відбувається значно повільніше. Залишкові зміни характеризуються наявністю дрібних вогнищ і фіброзних змін у легенях.

Організм дитини по-особливому реагує на інфікування збудником туберкульозу саме через те, що зустрічається з ним вперше. Це зумовлює розвиток так званого первинного туберкульозу. Частіше за все у дітей раннього віку розвивається первинний туберкульозний комплекс – вогнищеве ураження легень та внутрішньогрудних лімфатичних вузлів.

Особливість перебігу первинних форм туберкульозу – переважно продуктивний характер уражень та відсутність схильності до деструкції. Саме тому діти дуже рідко хворіють на форми туберкульозу з бактеріовиділенням та у більшості випадків не становлять епідемічної загрози.

Іншою важливою особливістю є більш сприятливий перебіг захворювання: високий відсоток самовилікування, більш повне розсмоктування специфічних змін у легенях та їх мікробіологічна стерилізація.

Вищезазначені особливості перебігу хвороби в дитячому віці значно ускладнюють діагностику, особливо – на первинній ланці надання медичної допомоги.

На відміну від дорослого населення, основний метод активного скринінгу туберкульозу – рентгенологічний (флюорографічне обстеження), у педіатричній практиці першочергове значення має туберкулінодіагностика. Проведення проб Манту та Діаскінтест дозволяє виявити момент інфікування дитини мікобактерією туберкульозу та вчасно розпочати профілактику та діагностику активного туберкульозу.

Слід зазначити, що клінічні прояви туберкульозу у дітей часто мають неспецифічний характер. На перший план виступають симптоми туберкульозної інтоксикації – субфебрильна лихоманка, зниження маси тіла (у дітей раннього віку – уповільнення набору ваги), пітливість, периферична лімфаденопатія, тощо. Тому лікарям-педіатрам первинної ланки необхідно приділяти особливу увагу подібним скаргам у дітей з різко позитивним результатом туберкулінових тестів.

Ще більш складною є діагностика позалегеневого туберкульозу та хіміорезистентного туберкульозу у пацієнтів дитячого віку. Через те, що переважна більшість дітей мають негативний мазок та культуру мокротиння – провести рутинний тест медикаментозної чутливості неможливо.

Трансмісія інфекції туберкульозу як у дорослих, так і у дітей відбувається практично виключно повітряно-краплинним шляхом. Джерело інфекції – людина, хвора на туберкульозу з бактеріовиділенням. Передача інфекції можлива в умовах закритого простору, де відсутня циркуляція повітря. При цьому контакт дитини з інфекційним аерозолем повинен бути досить тривалим або багаторазовим.

Отже, передача туберкульозу відбувається у переважній більшості випадків від дорослого до дитини. Хвора ж на туберкульоз дитина, як правило, епідемічної загрози не становить.

У більшості випадків зараження туберкульозом дітей та підлітків відбувається від хворих на туберкульоз, що знаходяться у їх близькому оточенні, перш за все – у сімейному колі.

Особливо небезпечними є контакти дітей з хворими на хронічні хіміорезистентні форми туберкульозу, особливо з тими, що ухиляються від лікування або лікуються несистематично.

У той же час, дотримання пацієнтами правил інфекційного контролю, раннє виявлення та початок лікування значно знижують ризик «сімейної» трансмісії туберкульозу.

3. ЯК ВЧАСНО ВИЯВИТИ ТУБЕРКУЛЬОЗ У ДИТИНИ

 

У зв’язку з тим, що флюорографічне обстеження проводять серед дітей і підлітків лише з 15-ти років, для раннього виявлення інфікованості серед дітей і підлітків використовують щорічні постановки туберкулінових проб Манту. Постановка проб Манту використовується з метою:

  • відбору контингенту серед дітей і підлітків для ревакцинації проти туберкульозу;
  • для раннього виявлення початкових і локальних форм туберкульозу у дітей і підлітків;
  • для визначення інфікованості дитячого і підліткового населення.

Якщо через 48-72 години на шкірі передпліччя, де була проведена проба Манту, не з’являється почервоніння, це свідчить про те, що дитина не заражена туберкульозною паличкою, проба в такому випадку вважається негативною. Поява почервоніння і припухлості на місці туберкулінової проби Манту у дитини, свідчить про інфікованість туберкульозом , проба в такому випадку вважається позитивною.

Сьогодні проба Манту – це єдиний діагностичний тест, що дозволяє виявити туберкульоз у дитини ще на стадії інфікування, раннього періоду первинної туберкульозної інфекції. Дуже часто батьки дитини запитують: а чи можна замінити пробу Манту іншим методом обстеження, наприклад, рентгенологічним. Слід зауважити, що лише діагностична туберкулінова проба Манту дозволить своєчасно виявити у дитини латентну туберкульозну інфекцію, що при своєчасно проведеному лікуванні дозволяє попередити захворювання на туберкульоз.

Проба Манту проводиться щорічно тільки здоровій дитині. При виявленні позитивної проби Манту дитина обстежується у фтизіатра. Поряд з іншими методами обстеження проводиться рентгенологічне, що дозволяє своєчасно виявити хворобу на ранній стадії захворювання. За відсутності змін на рентгенограмі органів грудної клітки дитині призначається профілактичне лікування, яке, за бажанням батьків, проводиться вдома або в умовах спеціалізованих санаторіїв (лікування проводиться безкоштовно). Якщо дитина хворіла, то пробу Манту роблять не раніше, ніж через місяць після повного одужання. Підліткам, крім проби Манту, з 15 років щорічно, з метою раннього виявлення туберкульозу, проводиться флюорографічне обстеження органів грудної клітки.

Лікування дітей, хворих на туберкульоз, доволі складне і тривале, особливо у когорті дітей, які мають супутні захворювання (рахіт, ферментопатії, ВІЛ). Лікують дітей у профільному відділенні, тривалість лікування не менше шести місяців, а у випадку мультирезистентної форми (нечутливої до антибіотиків) не менше двадцяти, двадцяти чотирьох місяців. Найголовніше під час лікування – суворо дотримуватися усіх призначень та рекомендацій лікаря і в жодному випадку не переривати розпочате лікування. Туберкульоз не розрізняє соціального статусу і однаково небезпечний для усіх. Існують програми боротьби з туберкульозом і ефективні ліки. Лікування туберкульозу необхідно розпочинати якомога раніше, аби швидше і легше досягти результату. В Україні лікування протитуберкульозними препаратами безкоштовне.

Запобігти захворюванню на туберкульоз можна. Імунізація-вакцинація і ревакцинація БЦЖ все ще залишається одним із основних методів специфічної профілактики туберкульозу. Доведена висока захисна дія вакцини БЦЖ. Якісне проведення імунізації запобігає не тільки розвитку захворювання, а й інфікуванню на туберкульоз. Також необхідно підвищувати захисні сили організму, забезпечити дитині раціональне харчування, загартування організму, дотримання особистої гігієни, бувати на свіжому повітрі. Категорично уникати підліткам можливості залучення до шкідливих звичок (паління, вживання або вдихання токсичних речовин).

Всі батьки повинні знати, що туберкулінові проби і протитуберкульозна вакцина не шкідлива для здоров’я дітей. Це підтверджується тривалим періодом застосування цих процедур. Протитуберкульозні щеплення оберігають дітей від захворювання.

Інколи батьки відмовляються від проведення щеплень проти туберкульозу та постановки проб Манту. Альтернативи цим заходам немає, адже вони є найбільш результативними для діагностики та профілактики туберкульозу.

Щороку в Україні хворіє до 35 % дітей, які не були щеплені. При аналізі випадків туберкульозного менінгіту встановлено, що 82 % захворілих на цю недугу дітей були або не вакциновані, або вакцинація у них була не ефективною.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Серед соціальних та медичних проблем суспільства туберкульоз посідає особливе місце. Туберкульоз супроводжує людство з часів його появи. Туберкульозом хворіють і продовжують хворіти в усіх країнах світу. Нажаль, не тільки хворіють від нього, але й помирають.

Зросла кількість важких і занедбаних форм туберкульозу, з’явились нові проблеми – розвиток резистентних форм туберкульозу та поступове збільшення кількості хворих на туберкульоз і СНІД. Залишається актуальною проблема великої кількості хворих туберкульозом, які відносяться до соціально дезадаптованої категорії населення.

Туберкульоз - важке інфекційне захворювання, збудником якого є туберкульозна паличка. Основне джерело інфекції – людина, хвора на туберкульоз. Основний шлях зараження – повітряно-крапельний.

Початковий туберкульоз розвивається в 5 – 7% заражених, а у решти – виявляється тільки при зміні туберкулінових реакцій.

Вторинний туберкульоз проявляється у вигляді різних клінічних форм і характеризується запальним процесом різної тривалості, нерідко з видозміненням легеневої тканини, її розпадом, утворенням порожнини (каверни).

Основними методами, що дозволяють поставити діагноз туберкульозу, є: мікробіологічні, рентгенологічні, для дітей – туберкулінодіагностика ( проба Манту ).

У дітей переважають позалегеневі форми туберкульозу, а саме: туберкульоз внутрішньогрудних лімфатичних вузлів та туберкульоз шкіри. Однак ускладнює ситуацію той факт, що особливістю захворюваності на сухоти серед дітей, на відміну від дорослих, є співвідношення ураження легень та позалегеневого туберкульозу. І тут показники далеко не втішні. Статистика свідчить, що у структурі захворюваності дітей на позалегеневий туберкульоз 74% складає туберкульоз органів дихання і 26% - туберкульоз інших органів. В останньому випадку найбільш поширені ТБ кістково-суглобової системи та периферичних лімфатичних вузлів. При цьому у дітей ТБ кістково -суглобової системи зріс на 14%.

Активне виявлення та лікування ТБ у дорослих – найважливіший захід профілактики.

Актуальним питанням залишається проведення хіміопрофілактики у дітей та підлітків, що перебували у контакті з хворими на ТБ та у яких виявлено «віраж» туберкулінових проб. На сьогодні в Україні та більшості країн світу превентивне лікування латентної туберкульозної інфекції проводиться за допомогою комбінації препаратів I ряду. Натомість, зважаючи на стрімке розповсюдження штамів МБТ з мультирезистентністю та розширеною резистентністю, є гостра необхідність у розробці індивідуальних режимів хіміопрофілактики, зважаючи на тест медикаментозної чутливості джерела інфекції.

 

 

Одеський обласний центр соціальних служб

 

 

 

ПЛАН-КОНСПЕКТ

проведення лекції

 

 

 

Тема: Психологічна допомога хворим на туберкульоз

 

Час проведення: 1 година

 

Використана література:

  1. Український пульмонологічний журнал. 2019, № 2 ДУ «Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф. Г. Яновського НАМН України» В. М. Мельник, І. О. Новожилова, В. Г. Матусевич.
  1. Соціо-психологічна підтримка хворих на туберкульоз для формування прихильності до лікування : навчальний посібник для студентів і лікарів-інтернів ВНМЗ IV рівня акредитації та лікарів / Л. А. Мельник Бурнос С.О., 2017.

 

Питання, які вивчатимуться:

  1. Туберкульоз як психічна травма.
  2. Стан проблеми психологічної підтримки хворих на туберкульоз.
  3. Паростки надання психологічної допомоги хворим на туберкульоз в Україні.
  4. Основні принципи психологічної допомоги.
  5. Види психологічної допомоги.
  6. Ко-інфекція (ТБ/ВІЛ) як подвійне психологічне навантаження.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Туберкульоз на сьогодні залишається небезпечним інфекційним захворюванням із значними економічними та соціальними наслідками. Заходи, які здійснюються, мають певний успіх, однак лише їх недостатньо для ліквідування цього захворювання.

Настав час докорінно змінити погляд на проблему туберкульозу та шляхи її вирішення. Туберкульоз необхідно розглядати у контексті цілісного комплексу інших системних викликів суспільства. Для досягнення цілей з припинення у світі епідемії туберкульозу до 2030 р., за глобальними планами Організації Об’єднаних Націй (ООН) та Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) із збереження здоров’я, необхідно вийти за звичні рамки систем охорони здоров’я, задіяти механізми міждисциплінарної, міжвідомчої та міждержавної співпраці та посилити роль суспільства в охороні здоров’я

населення країн.

Найважливішим чинником у перериванні ланцюга туберкульозної інфекції було і залишається ефективне лікування хворих на цю недугу. У цілому лікування це складний процес, який передбачає відповідну організацію. Окрім безпосереднього прийому протитуберкульозних препаратів, що, безперечно є провідним чинником, на ефективність лікування впливає багато інших складових, у тому числі тих, що пов’язані з організацією лікування. Існує низька ризиків щодо його успішного завершення з одержанням максимально можливого, з урахуванням характеру процесу, його клінічного перебігу, побічної дії препаратів тощо, позитивного результату. Серед цих ризиків вирізняється психологічне травмування, яке безпосередньо пов’язане із самим захворювання, а також із необхідністю довготривалого лікування. Усе частіше, особливо із наявністю чималої питомої ваги незавершеного, перерваного та пізно розпочатого з вини хворого лікування, постає питання психологічної допомоги хворим на туберкульоз.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  1. ТУБЕРКУЛЬОЗ ЯК ПСИХІЧНА ТРАВМА

Туберкульоз — важка інфекційна хвороба, яка впливає на психіку пацієнтів. Хворі на туберкульоз соціально неоднорідні, отже, вони по-різному реагують на ті самі ситуації.

Кожна людина має різні психосоціальні резерви та стратегії, щоб впоратися із фактом встановлення їй діагнозу «туберкульоз». Соціально благополучні пацієнти, які мають сім’ю, роботу, хороші умови проживання і роками налагоджене стабільне життя, володіють більшою кількістю ресурсів для формування достатнього рівня мотивації на видужання. Проте серед пацієнтів є соціально-дезадаптовані хворі (безпритульні, особи, які нещодавно звільнились із місць позбавлення волі, безробітні, особи, які вживають алкоголь, наркотики тощо), які ще до встановлення діагнозу мають ряд психосоціальних особливостей, що не дають їм змоги адаптуватися в житті та мати можливість впоратися із хворобою. Це люди з негативним життєвим досвідом, часто зневірені і в житті, і в людях, або ті, що з різних причин втратили житло і рідних.

Такі пацієнти іноді радіють діагнозу «туберкульоз», оскільки можуть отримати їжу, тепле ліжко і дах над головою під час стаціонарного лікування. Тобто наявність хвороби дає можливість забезпечити базові потреби людини. Водночас їх поведінка часто відображає низький рівень мотивації на видужання. За певних обставин вони прагнуть до лікування у стаціонарі, але з легкістю покидають його, щойно їх інтереси й звички вступають у протиріччя із режимом перебування в лікарні. Під час лікування на амбулаторному етапі такі пацієнти частіше переривають та/або припиняють курс лікування, і прихід за ліками може бути зумовлений тільки можливістю отримання будь-якої вигоди (набір продуктів, медична довідка, предмети гігієни тощо). Причини припинення лікування: брак віри в одужання, прагнення до вільного способу життя, зловживання алкоголем, байдуже ставлення до свого здоров’я тощо.

Психологічні стани, що розвиваються при туберкульозі, можна умовно поділити на психогенні, пов’язані із фактом виявлення хвороби, та органічні, що розвиваються у структурі самої хвороби. Також необхідно взяти до уваги наявність групи ризику із психологічними порушеннями в анамнезі: черепно-мозкові травми, органічні захворювання головного мозку, алкогольна та наркотична залежності, патологія ендокринної системи, конверсійні розлади.

До психологічного симптомокомплексу, що найчастіше зустрічається у клініці туберкульозу, входить:

  • Астенічний синдром — як психогенно-реактивна астенія (грецькою мовою astheneia — безсилля, слабкість), що виникає на фоні відносно благополучного фізичного стану, так і екзогенно-органічні астенічні стани, що виникають у міру прогресування захворювання і є одним із основних симптомів при туберкульозі легень. Найбільш типова соматогенна астенія. Вона виявляється значно раніше за будь-яку іншу симптоматику. Основні скарги в цей період: млявість, слабкість, підвищена виснаженість, наростаюче зниження працездатності як розумової, так і фізичної, підвищена дратівливість, вегетативні порушення.
  • Депресивний синдром спостерігається, як правило, в легкій формі, хоч розвиток симптоматики туберкульозу, безробіття, обмежена соціальна підтримка обтяжують цей синдром. Депресивні реакції найчастіше виражені пригніченим станом, що нерідко супроводжується відчуттям тривоги, неспокою, пов’язаних із захворюванням; думками про безнадійність, приреченість свого стану; занепокоєнням і страхом не тільки за своє здоров’я, але і за здоров’я близьких людей, особливо дітей. У таких випадках депресивні реакції можуть супроводжуватися ідеями самозвинувачення і самоприниження. Іноді ці реакції досягають рівня вираженої реактивної депресії із суїцидальними думками і спробами. Часто буває важко диференціювати депресивні та астенічні порушення, у таких випадках використовують термін «астено-депресивний синдром».
  • У хворих на туберкульоз доволі часто спостерігається ейфорія, тобто невмотивовано гарний настрій, що не відповідає важкому загальному стану людини. Пацієнти стають добросердними, надзвичайно товариськими, багатослівними, рухливими, будують нереальні плани. Їм властива переоцінка своєї особистості, власних здібностей і можливостей, брак критичного ставлення до власного хворобливого стану. Характерно, що такі стани можуть змінюватися дратівливістю аж до агресивних спалахів або байдужістю, так само як рухове занепокоєння, швидкою стомлюваністю і виснаженням. Вважають, що поява ейфорії, особливо при тяжких соматичних симптомах, є несприятливою ознакою, бо зазвичай свідчить про погіршення стану, пов’язаного з наростаючою кисневою недостатністю мозку.
  • Спостерігаються також (особливо при інтоксикації) апатія, байдужість. Такі пацієнти майже весь час лежать, не виявляють жодних бажань і прагнень, ні до кого не звертаються, односкладово відповідають на запитання, справляють враження людей, глибоко байдужих як до свого стану, так і до оточуючих.

Таким чином, психічні порушення, що виникають у клініці туберкульозу легень, мають переважно психогенний характер.

Динаміка і характер цих розладів багато в чому залежать від індивідуальних особливостей пацієнтів та умов їх соціальної адаптації. У міру погіршення соматичного стану на перший план виступають клінічні прояви астенічного синдрому.

Взаємовідношення психіки та туберкульозу може спостерігатися у двох напрямках: у значенні психічних чинників в етіології або у перебігу захворювання та у впливі туберкульозу і пов’язаних з ним змінах життєвого стереотипу на психіку.

Прикладом впливу психічних чинників на розвиток туберкульозу можуть слугувати такі обставини, коли людина у конфліктній ситуації не шанує себе, не дотримується основних правил режиму, фізично виснажується і організм, послаблений таким способом життя і дисфункцією нервової системи в інфекційних умовах, легше піддається зараженню. Більша небезпека у цьому сенсі загрожує емоційно неврівноваженим особам.

Низку психологічних проблем викликає також лікування туберкульозу. Чимале значення набуває співпраця хворих з лікарем у процесі лікування та їх відповідальність. У недисциплінованих та безвідповідальних хворих, частіше за все у дисгармонійних осіб (психопатів), осіб із зниженим інтелектом, олігофренів і залежних від алкоголю, стан погіршується через не дотримання призначеного режиму та способу лікування. Ця обставина підвищує вимоги до організації режиму лікування і до індивідуального психотерапевтичного підходу до хворого.

Захворювання на туберкульоз, слід розглядати як психотравмуючу ситуацію, яка обумовлена специфічними емоційними реакціями, поведінкою, здатною змінювати світогляд, ставлення людини до дійсності. “Приголомшення” під час повідомлення хворому діагнозу значною мірою обумовлено соціальною стигматизацією захворювання, а саме поширеними стереотипними асоціаціями туберкульозу із соціальним неблагополуччям, асоціальним способом життя. Виникаючий страх за своє здоров’я та здоров’я близьких у зв’язку з їх потенційним зараженням також підсилюють психологічну травматизацію. Госпіталізація, необхідність довготривалого лікування хворі переживають як важкий стрес, пов’язаний з різкою зміною звичного стилю, соціального статусу, професійних обмежень, залежністю від медичного персоналу та супроводжуються стійкими негативними емоційними реакціями.

Сильним травмуючим чинником стає спілкування та обмін інформацією щодо недуги з іншими пацієнтами. У вперше виявлених хворих вже до початку хіміотерапії спостерігаються поліморфні особистісні реакції широкої амплітуди: від ситуаційної стурбованості до суміжних психічних порушень з проявами астенічного, стурбовано-депресивного, обсесивно-фобічного симптомокомплексів. Комплекс нозогенних зрушень при туберкульозі характеризується також емоційною лабільністю, винуватістю, іпохондричністю, жахом перед соціальними контактами, песимістичним баченням майбутнього.

Пацієнти вважають, що недуга та довготривале перебування у стаціонарі суттєво відобразяться на їх професійній діяльності, взаємовідносинах з колегами, нерідко переконливі у невиліковності хвороби. Інтенсивність психологічного неблагополуччя часто підсилюється на тлі актуальних переживань пацієнтів з приводу побічної дії протитуберкульозних препаратів. У сучасних умовах інтенсивної антибактеріальної терапії психологічні проблеми є основними у лікуванні туберкульозу.

Значна психологічна травматичність туберкульозу, обумовлюючи розвиток у пацієнтів суміжних нейропсихічних станів та астенічних розладів, може бути причиною недостатньої результативності лікування, завчасного припинення терапії.

Недостатність інформації, спотворені уявлення щодо характеру свого захворіння та його наслідків також негативно впливають на прихильність до лікування.

 

  1. СТАН ПРОБЛЕМИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ПІДТРИМКИ ХВОРИХ НА ТУБЕРКУЛЬОЗ У СВІТІ

Загальновизнана необхідність комплементарного (взаємодоповнюючого) надання медичної, соціальної та психологічної допомоги практично у всіх медичних спеціальностях (звичайно, з урахуванням того, що при різних нозологіях співвідношення обсягу їх надання повинно відрізнятися). Фтизіатрія не є винятком.

Надання пацієнтам фтизіатричного профілю як соціальної, та і психологічної допомоги має, не зважаючи на безперечну потребу в них, дуже обмежений характер, що негативно відображується на результатах лікувально-реабілітаційного процесу.

Загалом у пацієнтів, лікування яких ускладнювалося небажаними побічними ефектами, до початку хіміотерапії діагностували наявність більш виражених невротичних та іпохондричних особистісних характеристик, форм деструктивного реагування, а також більш високий рівень емоційної напруженості та фрустрації1, що сприяє дизрегуляції адаптаційних систем організму.

Завдання психологічної реабілітації хворих на туберкульоз співвідносяться з етапами лікування та залежать від особливостей психологічного стану людини на кожному з них. Під час побудови індивідуальної реабілітаційної програми завдання роботи психолога неминуче видозмінюються в залежності від особливостей пацієнта, які визначаються віком, наявністю супутніх захворювань, інтелектуальною збереженістю, скерованістю інтересів, наявною освітою, трудовими настановленнями, наявністю або відсутністю сім’ї, матеріальним забезпеченням. У зв’язку з цим при вступі хворого до стаціонару важливо визначити потенційні можливості його психологічної реабілітації. Психологічна реабілітація хворих на туберкульоз на різних етапах його лікування має свої особливості.

Питання психологічної реабілітації хворих на туберкульоз є настільки важливими, що їм присвячено цілий збірник, який складається з окремих статей, що охоплюють різні проблеми організації допомоги: від законодавчих аспектів до принципів роботи мультипрофесійної команди та навчання пацієнтів.

Аналізується та узагальнюється досвід, який напрацьовано за багато років, наводяться приклади ефективної командної та міжвідомчої взаємодії для забезпечення прихильності до лікування хворих із цією недугою. Окремо розглядається амбулаторний етап контрольованої терапії, оскільки після виписки із стаціонару на пацієнта лягає великий тягар відповідальності за прихильність до лікування. Саме на цьому етапі багатьом хворим необхідна підсилена підтримка психолога, допомога соціального працівника та інших спеціалістів.

Отже, компетентне психологічне супроводження медикаментозної терапії, метою якого є стабілізація емоційного стану та збільшення психологічних ресурсів пацієнта, можна розглядати у якості суттєвого фактору підвищення ефективності протитуберкульозної терапії. Однак необхідність розробки теоретичних підстав та практичного змісту психологічної реабілітації хворих на туберкульоз легень визначається не лише стресогенним впливом інформації щодо наявності захворювання і безпосереднім зв’язком між психічним станом пацієнта, рівнем complains та ефективністю лікування, яке проводиться. Сучасні дослідження преморбідних особистісних характеристик та домінуючих емоцій, які сприяють формуванню психоемоційних порушень у хворих на туберкульоз легень до маніфестації захворювання, розширили уявлення щодо ролі негативних афективних станів у розвитку даної соматичної патології.

Урахування не лише динаміки актуального психоемоційного стану пацієнтів, але й патогенних особливостей їх системи відносин дозволяє розширити завдання психологічної допомоги хворим на туберкульоз легень, перейти від психологічного супроводження пацієнтів на етапах медикаментозної терапії до відновлення статусу здорової людини, психотерапевтичного впливу на психологічні чинники ризику захворювання.

Основними завданнями психологічної реабілітації хворих на туберкульоз легень на першому етапі терапії  —у фазі інтенсивного лікування - є:

    • діагностика особливостей соціально-психологічного статусу захворілої людини;
    • допомога пацієнтам у виробці моделей конструктивної поведінки на етапі адаптації до стаціонарних умов;
    • корекція неадекватних типів відношення до хвороби;
    • укріплення співпраці із лікуючим лікарем, формування оптимістичного ставлення до процесу лікування;
    • зменшення страху, тривоги, невизначеності та інших негативних емоційних реакцій, підтримка у пацієнта відчуття контролю за тим, що відбувається;
    • профілактика нозогенних розладів;
    • навчання пацієнтів прийомам психологічної самодопомоги;
    • формування адекватного ставлення до реакцій організму на прийом протитуберкульозних препаратів;
    • створення мотивації щодо обговорення та усвідомлення психологічних причин, які сприяють виникненню туберкульозного процесу.

Важливо підкреслити, що рішення реабілітаційних задач, скерованих на оптимізацію психоемоційного стану пацієнтів, відноситься не лише до професійної сфери спеціаліста-психолога. Позитивний вплив на емоційний стан хворих чинить взаємодія медичного персоналу з пацієнтами, яке базується на розумінні їх переживань та особливостей реагування на етапі інтенсивного лікування. Атмосфера доброзичливого, поважливого ставлення до пацієнта, скерованого на підтримку його самооцінки у фтизіатричному лікувальному закладі, сприяє підвищенню прихильності до лікування.

Створення відповідного психологічного оточення можна розглядати і у якості форми загального психо-корекційного впливу на хворих туберкульозом легень, у відповідності з отриманими у дослідженні даними щодо їх преморбідних особистісних особливостях («суддівська» позиція, підвищена вимогливість та опозиційність до оточуючих, образливість, нездатність конструктивно розв’язувати проблемні ситуації).

Слід підкреслити особливе значення взаємовідносин із лікуючим лікарем, котрі формуються на початковому етапі адаптації до стаціонару, та лікуванню, коли пацієнт розгублений, ранимий, прагне до конкретних та зрозумілих йому рекомендацій, при цьому відрізняється звуженим об’ємом уваги, фрагментарністю сприйняття. Інформаційна та емоційна підтримка, комунікативна компетентність та співчутливо-терпляче ставлення з боку лікаря-фтизіатра створюють у хворого відчуття захищеності, підвищують довіру та впевненість у благополучній перспективі лікування, ці чинники можуть виявитися вирішальними у ході захворювання. Відсутність необхідного емоційного контакту, інформації щодо перебігу свого захворювання та лікувальних процедурах призводять до кризи довір’я між лікарем та хворою людиною, викликаючи у пацієнтів стан страху, пригніченості, агресивності, у ряді випадків — сприяють формуванню реакції заперечення хвороби, алкоголізації.

Приводом для звернення хворих на туберкульоз легень за психологічною допомогою до спеціаліста, як правило, є різні прояви антено-невротичного стану (страх, неспокій, знижений фон настрою, підвищена дратівливість, порушення сну та апетиту), негативний досвід міжособистісного спілкування з іншими пацієнтами, а також актуальні життєві проблеми, які їх турбують.

Системний характер реабілітаційних задач з нормалізації психологічного статусу пацієнтів, підвищення рівня функціонування особистості передбачає як індивідуальну, так і групову форми роботи. Ефективною формою роботи з хворими на туберкульоз легень є психологічна корекція методом групових дискусій. Вказаний методичний підхід застосовується з метою навчання, розвитку, встановлення взаємовідносин у групі та являє собою групове обговорення будь-якої проблеми, яка впливає на основні складові самосвідомості (cаморозуміння, ставлення до себе, саморегуляцію).

Досвід психотерапії доводить, що емоційне співпереживання для хворих на туберкульоз легень більше значиме у порівнянні з конструктивною підтримкою, яка позбавлена зовнішньо вираженого співчуття. Таким чином, недирективна позиція психолога, з емоційним прийняттям хворого та відмовою від критичної оцінки його суджень, налаштовує до більш відкритого викладення пацієнтом своїх уявлень щодо хвороби та лікування, тривог та побоювань. Особливо значима можливість розслаблення через емоційне реагування переживань у ході безпечного та емоційно приймаючого спілкування для пацієнтів з підозрілим ставленням до свого стану. Необхідно відмітити важливу роль психологічного механізму ідентифікації з психологом, котрий актуалізується у ході психологічної роботи та полягає у неусвідомленому запозиченні хворим сил, оптимізму, здатності до подолання труднощів у спеціаліста, який сприяє мобілізації позитивних якостей та особистісних ресурсів пацієнта у процесі одужання.

Значна психологічна травматичність туберкульозу може бути причиною розвитку різноманітних нозогенних розладів у пацієнтів та обумовлювати недостатню результативність лікування, завчасне припинення терапії. Основні практичні завдання психологічної реабілітації у фазі інтенсивного лікування передбачають надання допомоги пацієнту щодо адаптації до умов стаціонару, корекцію неадекватних типів ставлення до хвороби, створення мотивації щодо активної співпраці з спеціалістами, навчання адекватному ставленню до актуальним питань, які пов’язані з захворюванням та лікуванням.

Компетентне психологічне супроводження медикаментозної терапії сприяє зниженню у хворих інтенсивності переживань психічного та соматичного неблагополуччя, покращання здатності до саморегуляції власного стану та міжособистісної взаємодії в умовах стаціонару. Інформаційну та емоційну підтримку з боку лікаря-фтизіатра, а також створення відповідної атмосфери у фтизіатричній лікувальній установі необхідно розглядати у якості важливіших реабілітаційних психологічних чинників у процесі одужання на відновлення соціально-психологічного статусу особистості пацієнтів.

 

  1. ПАРОСТКИ НАДАННЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ ХВОРИМ НА ТУБЕРКУЛЬОЗ В УКРАЇНІ

Реформа протитуберкульозних послуг з наданням пріоритету амбулаторному лікуванню хворих по-новому поставила питання про соціально-психологічну підтримку хворих на туберкульоз в Україні. Сьогодні це не додаткова послуга, а основа вирішення найскладнішої задачі лікування — досягнення прихильності хворого протягом всього курсу. Не буде перебільшенням сказати, що соціально-психологічна підтримка потрібна кожному хворому на туберкульоз, проте зміст цієї підтримки різний.

У рамках Проекту USAID2 “Посилення контролю за туберкульозом в Україні” (2012–2017 рр.) Коаліція ВІЛ-сервісних організацій провела роботу з удосконалення соціально-психологічних послуг хворим на туберкульоз. До типового протоколу соціально-психологічних послуг увійшли всі види допомоги, які хворі на туберкульоз можуть отримати в Україні, зокрема: видача мотиваційних наборів, оплата проїзду пацієнта, психологічна підтримка, навчання хворого і членів його родини, допомога в оформленні документів, отриманні державних субсидій і виплат, організація контрольованого лікування за допомогою мобільних чи Інтернет технологій (навчання пацієнтів і медичних працівників, надання оргтехніки).

Ці послуги можуть надавати неурядові організації (НУО), Центри соціальних служб, релігійні організації тощо. Зрозуміло, що ані держава, ані НУО, ані донори не зможуть забезпечити надання повного спектру зазначених послуг кожному захворілому на туберкульоз. Тому наступним етапом впровадження гранту стане визначення переліку послуг, які можливо забезпечити в окремому регіоні, кількості хворих, які потребують кожної з вибраних послуг, а також призначення відповідальних за їх надання і розрахунок вартості.

Впровадження проекту дозволить стандартизувати немедичні послуги хворим на туберкульоз і зробить їх невід’ємною частиною лікування.

З метою супроводу та підтримки пацієнтів із туберкульозом на амбулаторному лікуванні до Проекту USAID “Посилення контролю за туберкульозом в Україні” також було залучено Товариство Червоного Хреста України (ТЧХУ). Контрольоване лікування хворих на туберкульоз із високим ризиком відриву не є новою для ТЧХУ діяльністю: ця найстаріша в Україні неурядова організація давно і успішно працює в даному напрямку завдяки

грантам Глобального Фонду. Проте у роботі за грантом USAID є нове: медичні сестри не лише дають ліки, а також виховують у хворих прихильність до лікування, працюють із сім’ями, навчають хворих та їх близьких навичкам самонагляду. «Щоденник пацієнта», що був розроблений у рамках гранту, давно здобув популярності поза межами діяльності ТЧХУ, тому на численні прохання медиків і соціальних працівників прийшлося друкувати додатковий наклад. Більш того, за ініціативою ТЧХУ всі хворі, навіть ті, які не знаходяться під його патронажем, під час виписки зі стаціонару разом з епікризом отримують пам’ятку, в якій йдеться про важливість закінчити лікування в амбулаторних умовах. Це — такий «місток» між стаціонарним і амбулаторним лікуванням, адже добре відомо, що більшість хворих переривають лікування саме після завершення стаціонарної фази.

І. Т. П'ятночка із співавторами у пошуках можливих шляхів підвищення прихильності до лікування хворих на туберкульоз вивчали нервово-психічні функціональні розлади у 153-х хворих на туберкульоз легень (ТБЛ) з використанням психологічної методики рівень невротизації і психопатизації (РНП) (Н. Б. Ласко, 1978). За результатами анкетування та індивідуальної роботи з урахуванням психологічного стану хворого, вони довели, що у хворих на ТБЛ можливі різноманітні функціональні нервово-психічні порушення (НПП), які виникають у зв'язку з діагнозом ТБ, внаслідок інтоксикації чи на тлі хіміотерапії та інших чинників. НПП констатовано у 70,6 % хворих (психопатизація у 30,8 %, невротизація у 23,9 % і поєднання їх у 15,9 %).

Дослідники вважають, що усі ці психічні порушення значною мірою можна нівелювати, передусім наполегливим, доброзичливим, індивідуальним впливом на психіку хворого лікарем фтизіатром, значно підвищити прихильність до лікування на різних його етапах і досягти вагомих позитивних наслідків.

Прихильність до лікування залежить від багатьох чинників, які слід враховувати під час роботи з пацієнтом. Для проведення аналізу впливу інформаційної складової на формування прихильності у 2016 році Міжнародною громадською організацією «Міжнародний інститут проблем ВІЛ/СНІДу та туберкульозу» було проведено операційне дослідження у протитуберкульозних диспансерах та закладах первинної медико-санітарної

допомоги у п’яти районах м. Києва. Метою дослідження було проаналізувати вплив навчання пацієнтів, хворих на туберкульоз, на формування їхньої прихильності до лікування та вивчити успіхи і можливості для покращення підходів до навчання пацієнтів, які проходять підтримуючу фазу лікування на амбулаторному етапі. Дослідження включало опитування медичних працівників з-поміж сімейних лікарів, лікарів і медичних сестер із протитуберкульозних диспансерів та закладів первинної медико-санітарної допомоги у п’яти районах м. Києва, медичних сестер Товариства Червоного Хреста України, соціальних працівників недержавних та державних організацій, а також анкетування пацієнтів, хворих на ТБ, які проходять підтримуючу фазу лікування на амбулаторному етапі.

За результатами опитування 61 пацієнта з’ясовано, що високу прихильність до лікування виявляє тільки 36,4% хворих із високим рівнем знань. При цьому 34,4% пацієнтів мають низький рівень знань щодо туберкульозу. Основним висновком дослідження було те, що менш обізнані щодо туберкульозу пацієнти більш схильні пропускати прийоми ліків. Третина пацієнтів зазначили потребу отримувати інформацію щодо стратегії подолання депресії, що може бути пов’язано зі складним психоемоційним станом, який вони усвідомлюють. Кожен пацієнт може мати свої причини неприйняття та опору лікуванню. Обмежені знання призводять до небажання лікуватися або втрати мотивації для завершення лікування.

Враховуючи результати опитування та визначені ВООЗ чинники ризику, які впливають на прихильність до лікування, дослідники пропонують зосереджувати увагу на навчанні пацієнтів з питань лікування туберкульозу та на забезпеченні їх соціально-психологічною підтримкою. При цьому принципово важливо змінювати підходи до участі пацієнтів у лікувальному

процесі та активно залучати їх не просто як одержувачів послуг, а як активних учасників, які ухвалюють рішення стосовно свого здоров’я, отримання медичних, соціальних та психологічних послуг, планування подальшого життя.

Для пацієнтів надзвичайно важлива довіра до лікаря і його професійних якостей, можливість висловити свої думки, почуття, страхи та відчути розуміння лікаря. При цьому важливо враховувати, що основне завдання лікарів  — лікувати, і час, відведений для одного пацієнта, —обмежений. У зв’язку з цим дуже важливо сформувати тристоронній зв’язок: пацієнт/родичі — лікар — психолог/соціальний працівник. Саме психолог та/або соціальний працівник можуть надати необхідну психоемоційну підтримку пацієнтові, допомогти у вирішенні певних життєвих труднощів, визначити подальші життєві цілі, які буде можливо досягнути завдяки вирішенню проблем зі здоров’ям.

 

  1. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ
  • принцип добровільності означає, що зазвичай клієнт сам звертається до психолога, оскільки суб'єктивно відчуває труднощі у житті, сам хоче допомоги і шукає її, тобто він мотивований на прийняття психологічної допомоги;
  • принцип партнерства, відповідно до якого хворому надається можливість брати активну участь в аналізі свого захворювання, в обговоренні і виборі методів лікування спільно із фахівцями;
  • принцип орієнтованості на клієнта, що дає змогу використовувати в лікуванні сильні сторони і можливості пацієнта, а також пошук ресурсів, необхідних для реалізації потреб клієнта;
  • принцип «дестигматизації», завдяки якому діагноз «туберкульоз» не розглядають у площині захворювання, що знижує можливість особистого вибору і контролю;
  • принцип доброзичливого і безоцінного ставлення до клієнта означає вияв теплоти й поваги, уміння прийняти клієнта таким, яким він є, не оцінюючи і не засуджуючи його норми і цінності, стиль життя, поведінку;
  • принцип конфіденційності зустрічі означає, що психолог зберігає у таємниці все, що стосується клієнта, його особистих проблем і життєвих обставин (виняток становлять випадки, коли йдеться про загрозу для життя і
  • здоров'я клієнта чи інших людей, про що психолог має повідомити відповідні установи і про що клієнта попереджають одразу);
  • принцип професійної вмотивованості консультанта означає, що він захищає інтереси клієнта, а не інших осіб чи організацій, не обирає бік жодного з учасників конфлікту, уникає упередженого ставлення;
  • принцип відмови від порад і рецептів, оскільки він не може брати на себе відповідальність за життя іншої людини, його завдання — посилення відповідальності клієнта за те, що з ним відбувається, спонукання його до активності в аналізі проблеми, у пошуку виходу з кризи;
  • для консультанта дуже важливо не вступати із клієнтом у будь-які особисті стосунки. Цей принцип означає, що психологу слід уникати як становлення дружніх взаємин із клієнтами, так і надання психологічної допомоги своїм друзям чи родичам. В іншому випадку консультант уже не може зберегти об'єктивну і відсторонену позицію, необхідну для ефективного розв'язання проблем клієнта.

 

  1. ВИДИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ
  • психологічна освіта відбувається безпосередньо у процесі консультування, а також на лекціях, семінарах, тренінгах шляхом розповсюдження знань та інформаційних матеріалів;
  • психодіагностика - виявлення проблем та інших психологічних показників за допомогою спеціально розроблених методик, опитувальників, тестів, практичних вправ;
  • психологічне консультування — це психологічна допомога людям, що перебувають у межах психологічної норми в адаптації, розвитку і розширенні особистісного потенціалу;
  • психокорекція  — це метод відновлення норми як із точки зору емоційного стану, так і з точки зору особистісних рис, а також напрацювання нових патернів поведінки та реагування, які раніше не використовували;
  • психотерапія — спрямована на розв’язання глибинних особистісних проблем і глибинну трансформацію особистості.

У результаті впровадження проекту «Пліч-о-пліч: покращення прихильності до лікування туберкульозу через надання соціально-психологічної підтримки пацієнтам» у м. Києві отримані докази ефективності соціально-психологічної підтримки: з 36% до 44%; помітно зменшилась поширеність низької прихильності в групі опитаних хворих  —з 24% до 15%. Значно покращився психологічний стан хворих: зменшився відсоток тих, хто психологічно ізолюється від друзів та родичів через хворобу (з 37% до 31%), тих, хто має страхи та побоювання, коли хтось новий дізнається про їхнє захворювання (з 52% до 46%), тих, хто відчувають сором у зв’язку зі своєю хворобою (з 44% до 40%), а також пацієнтів, які не мають бажання претендувати на роботу чи підвищення через хворобу (з 31% до 23%).

У рамках вищеозначеного проекту складено навчальний посібник  Соціопсихологічна підтримка хворих на туберкульоз для формування прихильності до лікування”, який призначено для студентів і лікарів-інтернів вищих навчальних медичних закладів ІV рівня акредитації та лікарів сімейної медицини і амбулаторно-поліклінічної допомоги та фтизіатрів, соціальних працівників і призначено для самостійної роботи під час підготовки до практичних занять. У даному посібнику викладено такі питання, як роль соціально-психологічної підтримки в лікуванні туберкульозу, психосоціальний стан особи, хворої на туберкульоз, організація перенаправлення хворих між закладами охорони здоров’я та соціальними службами, планування психологічної допомоги пацієнтам, програма психологічної підтримки пацієнтів для формування прихильності до лікування (зустрічі/консультування).

 

 

 

  1. КО-ІНФЕКЦІЯ (ТБ/ВІЛ) ЯК ПОДВІЙНЕ ПСИХОЛОГІЧНЕ НАВАНТАЖЕННЯ

Захворювання ко-інфекцію (ТБ/ВІЛ) слід розглядати як подвійне психологічне навантаження, тому усі ці хворі мають спостерігатися психологом не лише під час курсу лікування, а протягом цілого життя. Завданням лікарів-фтизіатрів є забезпечення психологічної підтримки таких хворих під час усього лікування туберкульозу як інтенсивної, так і підтримуючої  фази. При цьому особливу увагу необхідно приділяти хворим,

яким стало відомо про те, що вони ВІЛ-інфіковані, вже під час проходження курсу лікування з приводу захворювання на туберкульоз. Відсутність психологічного супроводження саме в цей час може не лише негативно вплинути на результат лікування в цілому, але й спонукати хворого до припинення лікування взагалі. Звістка про те, що, окрім туберкульозу, у пацієнта виявлено ще й ВІЛ-інфекція може стати для нього непосильним психологічним тягарем. Слід також пам’ятати, що хворому у такій ситуації необхідно буде призначити антиретровірусну терапію, а це на фоні значної кількості протитуберкульозних препаратів, може викликати побічні реакції, що також може викликати песимістичний настрій щодо доцільності продовження лікування.

Слід відмітити, що у рамках Проекту USAID «Посилення контролю за туберкульозом в Україні» було підготовлено посібник для медичних та соціальних працівників «Консультування з формування прихильності до лікування пацієнтів з ко-інфекцією ТБ/ВІЛ в протитуберкульозних медичних закладах». Інструменти, зібрані у цьому посібнику, допоможуть ефективніше формувати прихильність пацієнта до одночасного лікування ТБ та ВІЛ.

Зокрема у збірнику зазначено, що на формування терапевтичного  співробітництва впливає цілий комплекс чинників:

  • психологічні характеристики хворого;
  • особливості ведення пацієнтів із ко-інфекцією ТБ/ВІЛ:
  • клінічні особливості захворювання;
  • наявність декількох тяжких та тривалих хвороб - туберкульозу та ВІЛ-інфекції, які можуть нести загрозу для життя, та їх одночасне лікування;
  • особливості терапевтичної програми: різні вимоги до лікування ТБ та ВІЛ (тривалість, контрольованість, кількість препаратів та частота прийому);
  • обов’язкове призначення АРТ хворим на ТБ/ВІЛ, без попереднього визначення та формування прихильності пацієнта до лікування та необхідність пожиттєво його продовжувати самостійно;
  • соціально-економічні фактори;
  • чинники, пов'язані з організацією медичної допомоги.

Посібник покликаний забезпечити консультанта додатковими навичками і знаннями, які допомогли б йому врахувати ці особливості та ефективно взаємодіяти з пацієнтом. Також запропоновано покроковий алгоритм проведення консультацій для практичного використання медичними або соціальними працівниками та форми для моніторингу і оцінки ефективності проведених консультувань.

ВИСНОВКИ

Захворювання на туберкульоз призводить до певних наслідків: страх за життя і здоров’я, тривога відносно можливості зараження близьких, фінансові обмеження у зв’язку із витратами на додаткові медпрепарати, втрата планів на майбутнє, обмеження соціальної активності, необхідність тривалого лікування, що часто має побічні дії, переживання стресу через реакцію оточуючих на діагноз “туберкульоз” тощо.

Автори багатьох наукових публікацій вважають, і підтверджують це своїми дослідженнями, що недостатня результативність терапії туберкульозу значною мірою пов’язана з психологічною травматизацією захворювання та курсу лікування.

Однак, надання пацієнтам фтизіатричного профілю як соціальної, так і психологічної допомоги, має, не зважаючи на безперечну потребу у цьому, дуже обмежений характер, що негативно відображується на результатах лікувально-реабілітаційного процесу у цілому.

Оскільки доведено, що компетентне психологічне супроводження медикаментозної терапії сприяє зниженню у хворих інтенсивності переживань психічного і соматичного неблагополуччя, покращанню здатності до саморегуляції особистого стану та міжособистісної взаємодії в умовах стаціонару, питання надання соціальної та психологічної допомоги у фтизіатрії повинні враховуватися при розробці національних рекомендацій з туберкульозу. Проте, до сих пір не має чіткого визначення самого поняття медико-соціальної допомоги хворим на туберкульоз, не визначені компоненти цього процесу, а відсутність чіткого законодавчого обґрунтування не дозволяє впровадити програми надання медико-соціальної допомоги на системному рівні у кожному регіоні України.

Незважаючи на те, що психологічне супроводження пацієнтів у теперішній час визнається важливим елементом системи відновлювального лікування при туберкульозі, сучасні програми психосоціальної підтримки хворих на туберкульоз орієнтовані переважно на укріплення їх прихильності до складної системи протитуберкульозної хіміотерапії, що вирішується переважно наданням пацієнтам соціально-економічної допомоги у період лікування. Безпосередня психологічна робота обмежується інформуванням пацієнтів щодо природи даного інфекційного захворювання та заходів з ослаблення стигматизації хворих у сім’ї та сфері професійної діяльності.

Обсяг та зміст психотерапевтичної допомоги незначні, що не потребує безпосередньої участі спеціаліста-психолога і може успішно виконуватися медичними сестрами, які пройшли короткий курс відповідної підготовки.

Існуючий підхід до організації психосоціальної допомоги фтизіатричним пацієнтам свідчить про відсутність системи психологічної реабілітації у фтизіатрії, що є суттєвою перешкодою ефективній терапії при туберкульозі.

Психологічна реабілітація хворих на туберкульоз має бути невід’ємною частиною реабілітаційного процесу і може здійснюватися у різних варіантах. При всіх варіантах спеціалізованої психологічної допомоги реабілітаційний

вплив повинен бути орієнтований на оптимізацію психоемоційного стану, сфери спілкування пацієнтів та корекцію порушених відносин особистості, які відіграють суттєву роль у виникненні та перебігу даного захворювання. Також, вкрай важливо створити в оточенні хворого на туберкульоз дієве інформаційне середовище, яке є значимим ресурсом для підвищення прихильності і ефективності протитуберкульозної терапії.

Вочевидь, що для успішного лікування туберкульозу, формування  прихильності до лікування у пацієнтів, потрібне вирішення проблем, що являються для них первинними і життєво важливими. До таких проблем відносяться соціальні (втрата соціальних зв’язків, проблеми з житлом, юридичні проблеми, відсутність документів і коштів для існування та інше) і психологічні (порушення психологічних механізмів самоототожнення і самооцінки, спілкування, втрата родинних зв’язків та інше), які неможливо вирішити силами одних тільки медичних працівників. Тому в процесі медико-соціального супроводу хворих на туберкульоз, формування прихильності до лікування зростає роль фахівців з соціальної роботи (соціальних працівників), психотерапевтів і психологів. Ці фахівці повинні вводитися до штатного розкладу лікувально-профілактичних установ або залучатися протитуберкульозними установами для проведення цієї роботи за рахунок ресурсів партнерських організацій (неурядові організації, реабілітаційні центри, центри соціального захисту населення та інше). Значну роль у формуванні прихильності до терапії відіграють також інші фахівці —в першу чергу, психіатри-наркологи. Участь лікаря-нарколога у проектах супроводу пацієнтів, які одержують протитуберкульозну терапію, обумовлена не лише соціальним статусом частини пацієнтів і наявністю у них супутньої наркологічної патології, але і також нейротоксичним впливом більшості протитуберкульозних препаратів. Цей побічний ефект проявляється у формі різних обмінних і функціональних порушень.

Поза сумнівом, що участь соціальних працівників, психотерапевтів, психологів і наркологів в роботі з хворими на туберкульоз, у тісній співпраці з лікарями-фтизіатрами, дозволить не лише досягти успіху у лікуванні, але і значно підвищити якість життя хворих.

 

 

Одеський обласний центр соціальних служб

 

 

 

ПЛАН-КОНСПЕКТ

проведення лекції

 

 

 

Тема № 1: Що варто знати про туберкульоз

 

Час проведення: 1 година

 

Використана література:

1. Профілактика туберкульозу: навчальний посібник для студентів і лікарів-інтернів ВМНЗ та лікарів / В. І. Петренко, М. Г. Долинська, А. В. Александрін, В. В. Петренко - 2017.

2. Історія вчення про туберкульоз: посібник / Ю. І. Фещенко, В. М. Мельник – 2016.

3. Туберкульоз в Україні: аналіт.-стат. довід. / Н. М. Нізова та ін. - 2015.

4. https://moz.gov.ua/article/news/podolannja-pereshkod-u-likuvanni-tuberkulozu-vid-strategii-do-dij.

 

Питання, які вивчатимуться:

1. Туберкульоз як інфекційна і соціальна проблема .

2. Актуальність проблеми туберкульозу.

3. Чинники поширення інфекції.

4. Особливості перебігу туберкульозу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

У 1993 році Всесвітня організація охорони здоров'я оголосила туберкульоз «глобальною загрозою для здоров'я». 2006 року Товариство подолання туберкульозу розробило Глобальний план подолання туберкульозу, згідно з яким до 2015 року планувалося врятувати 14 мільйонів життів. Певні цілі, які товариство поставило перед собою не були досягнуті до 2015 року, в основному через зростання нових випадків захворювання на ВІЛ-асоційований туберкульоз та виникнення мультирезистентного туберкульозу (MDR-TB).

В Україні у 1995 році була оголошена епідемія туберкульозу, яку вдалося призупинити лише у 2004 році завдяки тому, що питання протидії цьому захворюванню стали одним із пріоритетних напрямків державної політики у сфері охорони здоров′я і соціального розвитку та предметом міжнародних зобов′язань.

Спільними зусиллями медичної спільноти основні епідемічні показники щодо туберкульозу вдалося стабілізувати.

В Україні перелік груп підвищеного ризику захворювання на туберкульоз, які потребують щорічного обстеження на наявність туберкульозу, визначений наказом МОЗ від 15.05.2014  №327 «Про виявлення осіб, хворих на туберкульоз та інфікованих мікобактеріями туберкульозу» (це, наприклад, особи, які контактували з хворими на туберкульоз, з ослабленою імунної системою, ВІЛ-інфіковані, які перебувають за межею бідності, безробітні тощо).

Згідно з цим наказом, Міністерством охорони здоров’я України ще з 2014 року рекомендувало проводити флюорографічне обстеження та інші види обстеження за наявності симптомів туберкульозу та ризиків щодо захворювання на туберкульоз за результатами анкетного опитування сімейним лікарем. Це відповідає Протоколу надання медичної допомоги при туберкульозі.

У разі наявності симптомів туберкульозу або віднесення до групи підвищеного ризику необхідно звернутися до сімейного лікаря для подальшого обстеження.

Слід пам’ятати, що вчасно виявлений туберкульоз краще піддається лікуванню. Саме тому метою Всесвітнього і Всеукраїнського дня боротьби з туберкульозом є:

  • мобілізація суспільства на боротьбу з поширенням туберкульозу;
  • проведення інформаційно-пропагандистської роботи з різними верствами населення щодо роз`яснення характерної симптоматики, способів передачі інфекції, методів діагностики і лікування туберкульозу, стимулювання людей, які мають симптоми захворювання і підозру на туберкульоз, пройти обстеження в лікувальних установах;
  • переконувати хворих на туберкульоз дотримуватися всіх рекомендацій у процесі лікування.

 

1.ТУБЕРКУЛЬОЗ ЯК ІНФЕКЦІЙНА І СОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА

Туберкульоз - хвороба, відома людству ще з давніх-давен. На єгипетських муміях часто знаходять ознаки перенесеного туберкульозу. Відомості про нього збереглися й в індійських ведах, на стародавніх глиняних вавилонських табличках, у грецьких рукописах.

Слово «туберкульоз» порівняно нове. Раніше цю хворобу називали сухотами.

Гіппократ у V—IV ст. до н. е. описав прояви туберкульозу та описав його патогенез, але вважав, що ця хвороба є спадковою, бо вражає цілі сім'ї. Аристотель перший описав туберкульозний горбик (phymos), а Гален у Римі стверджував, що ця хвороба є заразною. Очевидно під цією недугою описувались різні хвороби, що супроводжувались інтоксикацією, виснаженням, виділенням харкотиння, кровотечами, тому і виникла така назва як сухоти, що означає виснаження. Під терміном tuberculum розуміли зміни, які спостерігаються на поверхні органів, або будь-що, що виступало над його поверхнею при розтині. У древніх руських літописах теж згадується ця хвороба як запалення реґіонарних лімфатичних вузлів. Тоді її лікували хірургічним методом та припіканням. Так лікували князя Київського Святослава Ярославовича в 1076 році.

Незважаючи на значне поширення туберкульозу в Середні віки, вчені здебільшого користувалися трактатами древньогрецьких мудреців, твори Гіпократа і Галена вважали непогрішними. Лише у XVI ст. італієць Фракосторо стверджував, що туберкульоз заразний і його переносить якесь «насіння». У 1678 році французький лікар Сильвій описав туберкульозний горбик у легенях померлого і назвав його tuberculum. Але він вважав, що це змінений лімфатичний вузол. У 1689 році Мортон опублікував свій трактат під назвою «Фтизіологія, або трактат про сухоти», де виклав подібні припущення. Лише у 1793 році англійський лікар Бейлі довів, що ті горбики — не змінені лімфатичні вузли, а специфічні утворення, характерні тільки для туберкульозу, і які можуть зливатися і розпадатися.

У ХVІІІ ст. від туберкульозу помирав кожен сьомий житель Європи.

Лише у 1882 році німецький бактеріолог Роберт Кох у Берліні довів інфекційну природу туберкульозу. Він розробив спеціальний метод забарвлення збудника і виділив його в чисті культури.

М.Пирогов протягом 1842—1848 роках описав клініку та патогенез уражень туберкульозом кісток, суглобів, лімфатичних вузлів шиї. Виділив тифоїдну форму міліарного туберкульозу. Вивчив гістологічну будову гранульоми і описав гігантські багатоядерні клітини (клітини Пирогова-лангханса).

У 1887 році відкривається перший протитуберкульозний диспансер, де проводили не тільки лікування, а і спостереження та соціальну підтримку хворих. Але активне лікування вперше було запропоноване Фораліні (італійський лікар) — створення відносного спокою хворому органові і зближення країв рани (каверни), що мало сприяти успішному перебігу репаративних процесів. Штучний пневмоторакс застосовували у багатьох країнах.

Величезну роль у діагностиці туберкульозу відіграло відкриття в        1895 році Ренгеном Х-променів. Це дало можливість виявляти найменші зміни в легенях. У 1916 році Німецький вчений Ранке виділив три стадії перебігу туберкульозу: період первинного інфікування, підвищена чутливість організму до збудника, перехід в обмежений органоуражуючий процес.

Основним досягненням в боротьбі з туберкульозом в XX столітті стало відкриття французькими вченими Кальметом і Гереном у 1919 році протитуберкульозної вакцини, названої на їх честь — БЦЖ. Перше щеплення було проведене у 1921 році, а в 1925 році вакцина була передана в Радянський союз. Масово виявлення туберкульозу стало можливим після запровадження флюорографічного обстеження, яке вперше застосувалось в 1924 році в Арбе, Бразилія.

Довготривалі пошуки ліків проти туберкульозу не давали ніяких результатів аж до 1943 року, коли Зельман Ваксман (виходець з України) отримав антибіотик стрептоміцин, за що він став лауреатом Нобелівської премії. Іншим значним вітчизняним фтізіатром був О.Ю. Рабухін. До 1966 року стали застосовуватись і інші протитуберкульозні препарати, найефективнішим з них був ізоніазид. Також значно полегшило долю хворих використання хіміотерапії.

Варто знати, що найнебезпечнішими для інших людей є хворі з прогресивним перебігом захворювання, наявністю хронічного легеневого процесу з кавернами і виділенням значної кількості мікобактерій туберкульозу з найдрібнішими бризками мокротиння і слини під час кашлю, чхання і навіть під час розмови. Хворі з так званими закритими формами туберкульозу є менш небезпечними щодо зараження інших людей, хоча під час загострення захворювання вони можуть виділяти мікобактерії. Заразитися туберкульозом можна й через речі або предмети, забруднені мокротинням, слиною, що містять мікобактерії туберкульозу.

Джерелом зараження іноді стає хвора на туберкульоз худоба, здебільшого корови. Зараження може настати після споживання сирого молока, молочних продуктів, а також м'яса, яке не пройшло достатнього термічного оброблення. Слід мати на увазі, що на туберкульоз можуть хворіти свійські тварини (собаки, кішки та ін.), а також свійська птиця. В окремих випадках такі хворі тварини і птиця можуть бути джерелом зараження людини. Особливо небезпечне зараження для дітей і підлітків, оскільки вони дуже сприйнятливі до різних інфекційних захворювань, у тому числі й до туберкульозу.

 

 

 

 

 

2. АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМИ ТУБЕРКУЛЬОЗУ

У природі є досить великий «резервуар інфекції», що призводить до значного поширення туберкульозу, але найбільшу небезпеку становить хвора на туберкульоз людина. Основні шляхи проникнення мікобактерій туберкульозу в організм людини або тварини такі: аерогенний, або інгаляційний, краплинний, або пилковий, аліментарний, контактний і внутрішньоутробний. За умови аерогенного шляху інфікування мікобактерії потрапляють у дихальні шляхи з краплинами слизу, мокротиння або пилом. Можливість зараження збільшується при постійному тривалому спілкуванні з хворим на відкриту форму туберкульозу.

Мікобактерії туберкульозу можуть довго зберігатися в засохлому мокротинні, на білизні, посуді та інших предметах. У висохлому мокротинні вони хоч і не розмножуються, але іноді зберігаються протягом 8 - 9 місяців. Частинки висохлого мокротиння під час підмітання легко підіймаються вгору і разом з вдихуваним повітрям можуть потрапити в дихальні шляхи людини. Вуличний пил і пил в помешканні приблизно 3 місяці несе в собі небезпеку захворювання. Приблизно стільки ж мікобактерії туберкульозу можуть залишатися живими на сторінках книг (коли хвора людина їх гортає, змащуючи пальці слиною). У вологому мокротинні вони зберігають патогенність до 6 місяців, а у вологому затемненому середовищі залишаються життєздатними 7-10 років. Добре виживають при охолодженні. За температури -23 °С мікобактерії туберкульозу зберігають життєздатність упродовж 7 років. У воді мікобактерії туберкульозу зберігаються протягом 150 днів, у молоці і молочних продуктах - 8-10 місяців, у ґрунті - 1-2 місяці, у фекаліях і на пасовищах - понад 1 рік. Сире молоко, яке містить природні бактерицидні речовини, що вбивають інші мікроби, для мікобактерій служить гарним живильним середовищем.

В Єгипті серед інших було виявлено мумію з вираженою патологією внутрішніх органів. Подиву дослідників не було меж, коли на живильному середовищі з'явилися колонії мікобактерій туберкульозу, адже після смерті їхнього хазяїна минуло майже три тисячі років. Мікобактерії витримують нагрівання до 80 оС протягом 30 хв. Звичайне кип'ятіння, що миттєво вбиває інші мікроби (деякі гинуть навіть при 60 °С), вбиває їх тільки через декілька хвилин. Від прямого сонячного світла мікобактерії туберкульозу гинуть через 10 хв., розсіяне світло вбиває їх протягом 5 - 7 днів. Концентровані розчини кислот та лугів для мікобактерій не перешкода; гинуть вони при використанні хлорвмісних дезінфекційних засобів (хлорамін).

На туберкульоз хворіють не тільки люди, а й понад 50 видів тварин. Хворі на туберкульоз тварини виділяють мікобактерії з мокротинням, слиною, фекаліями, сечею, заражаючи пасовища. Переносити мікобактерії туберкульозу можуть мухи і таргани.

Туберкульозом можна заразитися контактним шляхом, доглядаючи хвору тварину, або аліментарним шляхом у разі вживання продуктів від тварин, хворих на туберкульоз. Особливо це стосується споживання інфікованих м'яса, молока, сметани, масла, сиру, кисломолочних продуктів, тобто таких, які за технологією виробництва термічно не обробляються або обробляються недостатньо. У такому разі мікобактерії через стінку кишок можуть потрапити в лімфатичні вузли та спричинити туберкульозний бронхаденіт. У разі недостатності імунної системи є ймовірність потрапляння мікобактерій у легені, а потім з течією крові - у будь-який орган. Інфекція може потрапити і через плаценту, якщо у матері наявна генералізована форма захворювання. Заразиться можна де завгодно - у крамниці, в громадському транспорті, у гостях, під час поцілунку, докурювання чужої сигарети або через книгу.

Статистика свідчить, що зі 100 осіб, первинно заражених туберкульозною паличкою, в короткий термін захворіють лише 5. Це пов'язано з низьким вихідним рівнем активності їхньої імунної системи. Стан імунітету решти 95 людей, незважаючи на зараження мікобактеріями, протягом років здатен тримати туберкульозну паличку під контролем. Хворі не виділяють мокротиння і мікобактерій, є менш небезпечними щодо зараження інших. Таких людей медики називають «інфіковані туберкульозом». Прихована форма туберкульозу називається латентною. Проте в разі ослаблення захисних сил організму, а це відбувається переважно внаслідок стресу, недостатності харчування і свіжого повітря, запоїв, таких захворювань, як діабет і лейкоз, отруєнь і т. ін., а також у похилому віці, мікобактерія, що доти «дрімала», може почати розмножуватися і спричинити хворобу.

50-60 % ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД хворі і на туберкульоз, переважно у тяжкій формі. Комбінація туберкульозу та ВІЛ/СНІДу дуже небезпечна. Середня тривалість життя людини, якій встановлено клінічний діагноз "СНІД - асоційований комплекс", - менше ніж один рік.

Доношеним новонародженим дітям у пологовому будинку на 3-5-й день життя проводять специфічну профілактику за допомогою вакцини БЦЖ. Імунологічна перебудова організму внаслідок вакцинації БЦЖ супроводжується появою позитивної туберкулінової проби. Вакцинація сприяє зниженню інфікованості, захворюваності дітей на туберкульоз, запобігає розвитку гострих інфільтративних і генералізованих форм. На жаль, несприйнятливість до туберкульозу після щеплень триває приблизно 5-6 років, тому для збереження імунітету здійснюють ревакцинацію (повторне щеплення). Ревакцинацію здійснюють усім клінічно здоровим неінфікованим дітям у віці 7, 12 і 17 років. Перед проведенням ревакцинації роблять туберкулінову пробу, і вакцину БЦЖ уводять тим, у кого реакція негативна. Проміжок між пробою і ревакцинацією повинен становити не менше ніж 3 доби і не більше ніж 2 тижні. Протипоказаннями до ревакцинації є позитивна внутрішньо шкірна проба Манту (інфільтрат 5 мм і більше), захворювання на туберкульоз, гострі і хронічні інфекційні процеси, шкірні захворювання, схильність до кровоточивості.

 

3. ЧИННИКИ ПОШИРЕННЯ ІНФЕКЦІЇ

ВІЛ-інфіковані хворіють на туберкульоз у 113, а хворі на СНІД - у 170 разів частіше від неінфікованих. Серед людей, що перебувають у місцях позбавлення волі, на туберкульоз хворіють у 50-70 разів частіше, причому в більшості випадків захворювання виявляють протягом першого року після зараження. Хворі, які страждають на психічні розлади з депресивними станами, хворіють на туберкульоз у 10 разів частіше, ніж інше населення. Хворі на туберкульоз із супутніми хронічними неспецифічними захворюваннями легень (бронхіт, емфізема легень, пневмонія, абсцес легень, бронхоектатична хвороба тощо) і частим загостренням мають підвищений ризик розвитку туберкульозу. У них рецидиви спостерігають приблизно вдвічі частіше, ніж у хворих без супутніх захворювань. Люди з легкою формою діабету хворіють на туберкульоз у 2 рази, середньою формою - у 5,2 разу, і тонкою формою - у 13 разів частіше. А поширеність діабету серед дорослого населення і підлітків в Україні перевищує 2 %.

У розвинених країнах туберкульоз діагностують переважно у людей віком понад 65 років. Якщо після лікування первинного туберкульозу в легенях залишилися значні зміни, то загострення туберкульозу спостерігають майже в 16 разів частіше, ніж в інфікованих без видимих змін у легенях. Окрім того, ймовірність повторного захворювання на туберкульоз вилікуваної від нього людини в 150 разів більша, ніж здорової (неінфікованої).

Туберкульоз - інфекційне захворювання, що спричинюється мікобактеріями туберкульозу. Рівень захворюваності на туберкульоз відображає стан розвитку держави. Усунення тла для захворювання - справа держави. Проте застосування нескладних профілактичних заходів може поступово зменшити захворюваність на туберкульоз. У 99 % випадків туберкульозом уражуються легені. Але він може вражати всі органи і тканини людини: очі, кістки, шкіру, сечову і статеву системи, кишки, головний мозок та ін. Залежно від місця розвитку мікобактерії можуть виділятися в зовнішнє середовище від хворого на туберкульоз з мокротою (туберкульоз органів дихання), калом (туберкульоз травного каналу), сечею або спермою (туберкульоз сечової та статевої систем), з молоком під час годування дітей (туберкульоз молочної залози), з менструальними виділеннями (туберкульоз жіночих статевих органів), із сльозами (туберкульоз очей), з виразок, нориць (туберкульоз шкіри, лімфатичних вузлів або кісток з норицями) і т. ін. На частку туберкульозу припадає більше ніж половина померлих від інфекційних захворювань,тобто він забирає більше життів, ніж будь-яка інша інфекція, включаючи СНІД. Зі всіх передчасних смертей, яких можна було б уникнути зусиллями сучасної медицини, кожна четверта припадає на туберкульоз. Головне джерело інфекції - у 92-95 % випадків - це хвора людина з відкритою формою туберкульозу легень, тобто, хвора на туберкульоз людина, в мокротинні якої висіваються мікобактерії туберкульозу. Більшість хворих на туберкульоз мікобактерії в навколишнє середовище не виділяють, тому безпечні для людей, які їх оточують. Зазвичай зараження відбувається повітряно-краплинним шляхом. Мікобактерії потрапляють у дихальні шляхи з краплями слизу, мокротинням або пилом. Клінічні ознаки захворювання можуть проявитися через місяці або навіть роки після явного зараження. Мікобактерії потрапляють в навколишнє середовище переважно під час чхання або кашлю, рідше - під час досить жвавої розмови з хворим на туберкульоз в активній формі. Тому слід уникати спілкування з незнайомими людьми, що, як кажуть, «бризкають слиною». Якщо ж ви потрапили в товариство, де хтось чхає або кашляє і прикриває рота лише долонею, радимо скористатися декількома порадами щодо запобігання зараженню:

  • можна затримати дихання, зробивши невеликий видих, і перейти в інше приміщення;
  • якщо неможливо вийти, намагайтесь опинитися за спиною хворої людини - слиз летить тільки вперед;
  • якщо й це неможливо, намагайтеся трохи опустити плечі, одночасно зробивши видих. А надалі вдихати повітря через ніс, використовуючи м'язи живота (так званий черевний тип дихання).

У разі коли товариство досить велике - намагайтеся дихати таким способом увесь час. Адже мікобактерії зберігаються та переміщуються не лише на свіжих, а й на висохлих часточках слизу. Відомо, що улюблена локалізація туберкульозу - верхівки легень, там гірша вентиляція та кровообіг. Якщо плечі людини опущені, верхівки легень стиснуті, під час черевного дихання повітря потрапляє переважно в нижні відділи легень, де мікобактерії зазвичай не розвиваються. Отже, вірогідність розвитку захворювання значно зменшується. Описаний тип дихання більше властивий чоловікам. Жінкам в силу фізіологічних чинників таке дихання не притаманне. Може, тому захворюваність на туберкульоз серед дівчат вища, ніж серед хлопців. Освоїти черевний тип дихання досить просто. Потрібно лягти, покласти долоню на живіт у ділянці пупка і вдихати повітря так, щоб піднімалася рука, а видихати, трохи допомагаючи долонею витиснути повітря з легень. Видих повинен бути більш активним, аніж вдих. Засвоєння такого дихання та його використання за певних умов може зменшити вірогідність розвитку мікобактерій та прояву захворювання. Такий тип дихання дозволить поставити певний бар'єр не тільки мікобактеріям туберкульозу, а й багатьом іншим бактеріям та вірусам, які можуть потрапити через органи дихання. Одночасно покращується загальний кровообіг. Адже діафрагму, що активно працює, вважають «венозним серцем», вона допомагає поверненню крові до серця. Активна роль м'язів черевної стінки в акті дихання сприяє масажу органів черевної порожнини та покращенню процесів травлення, зменшенню відкладення жиру на животі. Вологе прибирання в помешканні, регулярне використання пилососа - дієвий засіб профілактики туберкульозу та інших захворювань, зокрема глистяних і паразитарних.

 

 

 

4. ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕБІГУ ТУБЕРКУЛЬОЗУ

Дуже важливо знати основні прояви туберкульозної інфекції. Адже більшість хворих, які звикли до хворобливого стану, не звертаються до лікаря, тому навіть теоретично не можуть бути виявлені. Це перший крок у боротьбі з туберкульозом. І цей важливий крок повинна зробити сама людина. Адже від нього залежить не тільки рівень здоров'я, а й життя людини. Часто діагноз установлюють після смерті, під час розтину, оскільки хворий і родичі за його життя вважали, що тривалий кашель - наслідок куріння тютюну або хронічного бронхіту іншого походження.

За даними статистики, серед тих, у кого виявлено туберкульоз, близько 30 % людей належать до соціально захищених верств населення. Про наявність захворювання на туберкульоз можуть свідчити:

  • Кашель або покашлювання, що тривають протягом 3 тижнів і більше;
  • Мокротиння густе, невелике за об'ємом, має склистий вигляд;
  • Втрата маси тіла, що не мотивована іншими чинниками;
  • Пітливість уночі та вранці, переважно верхньої половини тулуба, і зміна запаху поту;
  • Загальне нездужання, швидка втомлюваність та підвищена слабкість, що з'явилися нещодавно і швидко прогресують або не зникають;
  • Періодичне підвищення температури тіла;
  • Біль у грудній клітці під час кашлю;
  • Поява або збільшення задишки, серцебиття при фізичному навантаженні;
  • Втрата або зниження апетиту;
  • Наявність у мокротинні домішок крові у вигляді прожилок;
  • Специфічний блиск в очах, як при лихоманці.

Якщо ви виявляєте у себе або людей, які вас оточують, ці симптоми або хоча б перші п'ять із них, негайно звертайтеся до дільничного лікаря. Потрібно пройти ретельне обстеження. Такі ознаки можуть залишитися після нераціонального лікування застуди, ГРВІ, інших захворювань, які знизили імунітет і спровокували перехід носійства мікобактерій у захворювання на туберкульоз.

У людей з достатньо сильною імунною системою захворювання починається з підвищення температури тіла до 38-39 °С, що спочатку нагадує грип. Уразі неадекватного забезпечення запального процесу температура може сягати 40 °С, а при імунодефіциті - ледь перевищувати 37 °С. До такого стану можна привести й сильну імунну систему, якщо вживати жарознижувальні препарати. Кашель, спочатку без мокротиння, з'являється з перших днів захворювання. З часом може з'явитись і характерне для туберкульозу мокротиння з прожилками крові. Для більшості вірусних захворювань характерною є поява кашлю з 3-4-ї доби, як наслідку приєднання бактеріальних ускладнень з одночасним подальшим погіршенням загального стану. Підвищена пітливість типова для більшості застудних захворювань, але лише при туберкульозі вона спостерігається переважно вночі та локалізується у верхній половині тулуба. Піт має характерний запах. Як і при інших застудних захворюваннях, з'являються підвищена слабкість, швидка стомлюваність.

Характерно зниження апетиту, підвищена подразливість, безсоння, з часом - втрата маси тіла. Якщо загальний стан протягом 2 - 3 тижнів не поліпшується, процес переходить на плевру й під час кашлю з'являється біль у грудній клітці, у мокротинні виявляють домішки крові. За таким перебігом захворювання можна підозрювати туберкульоз.

Залежно від об'єму ураженої легені, ступеня інтоксикації з'являються серцебиття, задишка. Однак туберкульоз може починатись і з незначного підвищення температури ввечері або взагалі без нього. З'являється невелике підкашлювання мокротиння виділяється невеликими порціями, воно слизистого або слизисто-гнійного характеру без запаху, часом - з прожилками крові. Зниження маси тіла може не супроводжуватися зменшенням апетиту.

В уражених тканинах утворюються вогнища специфічного запалення. Первинний процес у легенях характеризується одночасним ураженням лімфатичних вузлів кореня легень або середостіння. У дітей до статевого розвитку частіше розвивається бронхаденіт (запалення прибронхових лімфатичних вузлів). Найчастішим ускладненням бронхоаденіту є плеврит.

У разі первинного туберкульозу в клінічний картині переважають загальні симптоми. Вторинний туберкульоз виникає внаслідок реінфекції (загострення первинних вогнищ у легенях, плеврі, лімфатичних вузлах, рідше - в інших органах) та екзогенної суперінфекції (вторинного проникнення в організм мікобактерій туберкульозу). За наявності вторинних форм процес поширюється переважно бронхогенним і лімфо генним, рідше - гематогенним шляхом. Він може проявлятися як вогнищевий, інфільтративний і дисемінований туберкульоз.

Основним методом встановлення діагнозу відкритої форми туберкульозу є бактеріоскопічний. Проводять також пробу Манту та рентгенівське дослідження. ВООЗ проти використання флюорографічного методу дослідження для первинного виявлення туберкульозу, як найменш ефективного.

Діагностика туберкульозу на ранніх стадіях можлива і залежить передусім від людини та її оточення, від знання основних симптомів туберкульозу, які в умовах поширеності цього небезпечного захворювання в Україні повинен знати кожен.

Ефективність лікування в подальшому залежить від точності виконання рекомендацій. З огляду на розвиток значної стійкості багатьох штамів мікобактерій до антибіотиків потрібно до схем лікування вводити додаткові засоби різної спрямованості дії, що впливають на різні ланки патологічного процесу. Посилення загальної опірності організму дозволить не тільки зменшити первинну захворюваність на туберкульоз, частоту його рецидивів, а й загальну захворюваність на інші інфекційні та неінфекційні захворювання людини.

ВИСНОВКИ

Туберкульоз - соціальна хвороба, яка уражає передусім найбіднішу частину населення, що живе в несприятливих соціально-побутових умовах. Недоїдання, фізичне виснаження, житлова скрута, відсутність необхідних гігієнічних умов, економічні труднощі, санітарна неграмотність населення, брак кваліфікованої медичної допомоги сприяють поширеності епідемії туберкульозу.

Виникнення туберкульозу значною мірою залежить від стану захисних сил організму людини, так званого імунітету. Якщо імунітет достатній, незважаючи на зараження мікобактеріями туберкульозу, захворювання може й не розвинутися, оскільки завдяки дії різних фізіологічних механізмів мікобактерії, що проникли в організм людини, перестають розмножуватися, а частина з них виводиться з організму. За певних умов, наприклад, у разі поганого харчування, перевтоми, постійних стресів, важких умов життя і праці, виникнення різних захворювань (грип, цукровий діабет, запалення легень та ін.) опірність до мікобактерій туберкульозу знижується.

Потужний шлях зменшення захворюваності - підвищення рівня неспецифічного імунітету, захисних сил організму та підтримання їх протягом усього життя. Адже, за даними статистики, нині інфікованість мікобактеріями туберкульозу школярів досягла 30-40 %, підлітків - 50-70 %, а серед дорослих українців перевищила рівень 80 %. Іншими словами, при сучасному стані інфікованості населення України в разі зниження імунітету 1,5-2 % дітей, 2,5-3 % підлітків та 4-5 % дорослих людей можуть додатково захворіти на туберкульоз.

За статистикою, протягом життя ще не менше ніж 5 % населення можуть з носіїв мікобактерій перетворитися на їх активних продуцентів. Отже, безсимптомне носійство у будь-якої дорослої людини може перейти в активне захворювання. Таким чином, з кожних 100 людей, що заразилися, п'ятеро захворюють досить швидко і ще п'ятеро - пізніше, протягом життя. Більшість носіїв так званої латентної форми не захворіють ніколи, якщо тільки вони додатково не заразяться вірусом імунодефіциту людини - ВІЛ.

Приблизно в однієї чверті населення у світі спостерігається латентний туберкульоз, а це означає, що ці люди заражені збудниками туберкульозу, але ще не хворіли на хворобу і не можуть передати далі збудника. 15 % людей з латентною формою ризикують захворіти на активний туберкульоз протягом життя. Проте, люди з скомпрометованою імунною системою (які живуть з ВІЛ, мають недоїдання або цукровий діабет, або люди, які курять, тощо) мають набагато більший ризик виникнення активного тяжкого захворювання. Зокрема, 8 % випадків захворювання на туберкульоз у всьому світі пов'язані з курінням. Коли у людини розвивається активний туберкульоз, його симптоми можуть бути невиразними протягом багатьох місяців. Це може призвести до затримки діагностики, лікування та передачі збудника іншим.

 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора